Споконвіку люди живуть поряд з природою, проте за останньої сотні років вплив людства на довкілля став настільки потужним, що природі довелося перейти в захист. Технологічна сила і далі зростала, а природа опинялася в програші. Та програла, насправді, не тільки вона, але й саме людство.

Забруднення повітря, зневоднення річок, паводки та зсуви, кліматичні зміни – далеко не повний перелік наслідків бездумного нехтування законами природи і здоровим глуздом. Відносно недавно людство прийшло до розуміння того, що змінюючи планету, треба не тільки прораховувати можливі наслідки цих змін, але й залишати природі місця, де звірі і птахи можуть жити і розмножуватися; де природа вибудовуватиме власну екологічну піраміду. Такими територіями стали заповідники і національні парки. Хоча природоохоронна мета в них одна, значення між ними величезне.

Перші природно-заповідні території в тоді ще радянській Україні, формувалися зі заповідників – природних і біосферних. І лише в 1980-му році на Івано-Франківщині було створено перший нацпарк – Карпатський, відтак Шацький, на Волині. «Синевир» став третім в УРСР нацпарком. Він був заснований у 1989 році на території Горганського високогір’я у Закарпатській області. Ця територія відома завдяки своїм мальовничим ландшафтам, передусім, найбільшим озером Українських Карпат Синевиром, озером Озірцем, сфагновими оліготрофними болотами Глуханя і Замшатка, а тепер ще й ділянкам пралісів, що внесені до списку Світової природної спадщини ЮНЕСКО. На території парку зростає понад півсотні рослин і водиться стільки ж тварин, що занесені до Червоної книги України.

За часів Незалежності до цих трьох парків додалися інші – загалом понад сорок. Деякі громадяни, які проживають поряд з парками, іноді негативно сприймають таке сусідство. Як кажуть, парки з’явилися, а стереотипи залишилися. Найпоширеніший з них такий: «нацпарк – закрита територія, яка суворо охороняється і є недоступною для відвідування людей». Насправді, недоступність стосується (і то не завжди) лише заповідників. Нацпарки, на відміну від заповідників, не мають таких обмежень і є відкритими для відвідувань. Тут можна ще й поповнити сімейний бюджет. Гриби, ягоди, чаї, молокопродукти, ремесла, екотуризм – далеко не повний перелік того, на чому можна заробляти гроші не шкодячи довкіллю. У парках теж є заповідні зони, де господарська діяльність обмежена або цілком заборонена. Але вони, як правило, складають незначну територію. Наприклад, площа заповідної зони НПП «Синевир» становить 13,6% території і знаходиться в основному доволі далеко від населених пунктів. Зона регульованої рекреації і зона стаціонарної рекреації вже не мають таких обмежень. А зона господарської діяльності і взагалі передбачає повноцінну господарську діяльність, зокрема, заготівлю дров, але без використання шкідливих для природного середовища методів. Та в такій методології, напевно, зацікавлені й лісові господарства і все суспільство.

Національні парки – це території, які завжди будуть популярними серед туристів, чим гріх не скористатися місцевим жителям. На відвідувачах можна добре заробляти, займаючись сільським туризмом, екскурсійною діяльність, торгівлею, транспортними і прокатними послугами, реалізацією дарів природи (гриби, ягоди, чаї з трав тощо) і продуктів підсобного господарства… В цьому вже переконалося чимало людей. Потік туристів – це гроші для горян і регіону в цілому. Крім того, відкриваються більші можливості залучення грантів для реалізації різноманітних проектів. Тож розширення територій національних парків – одна з платформ не лише для підвищення екологічної стабільності, але й соціально-економічного розвитку регіонів.

06.11.2017 р.

---